Шановні відвідувачі нашого Інтернет - сайту!

.....Вітаємо Вас і щиро дякуємо за виявлений інтерес до нашої організації. Дніпропетровська обласна організація Профспілки працівників освіти і науки є однією з найпотужніших у майже двохмільйонному профспілковому загалі освітян України.

.....Наш обласний комітет Профспілки опікується проблемами правового, соціально – економічного захисту членів профспілки, сприяє задоволенню їх духовних та культурних інтересів, організовує контроль за втіленням в галузі відповідних законів та законодавчих актів. Значна увага приділяється оздоровленню працівників, студентів, членів їх сімей.

.....Будемо раді, якщо інформація нашого сайту стане Вам у пригоді, допоможе вирішити назрілі питання. Закликаємо членів Профспілки до єдності та співпраці і запевняємо, що обласний комітет Профспілки завжди буде стояти на заваді порушень ваших прав і свобод.

Президія обкому Профспілки

Нове у фотоальбомі

Анонси

Вісті з профорганізацій

Профспілковий гімн

Календар свят та подій

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Контакти

Дніпропетровський обласний комітет Профспілки працівників освіти і науки України

49000, м. Дніпро,

просп. Д. Яворницького, 93

Тел./факс: (056) 744-58-55

E-mail: profspilka.dnepr@ua.fm

Пошук

Друкe-mail

VoitukАвтор: Войтюк Анна Олександрівна

Дата народження 17 травня 1989 рік

Місце роботи і посада Привовчанська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Учитель української мови та літератури

Стаж роботи 2 роки

Кваліфікаційна Спеціаліст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мої педагогічні фобії

Кажуть, що мріяти треба обережно, бо мрії мають здатність здійснюватись. Та я з цим не зовсім згоджуюсь. Вважаю, щоб мрія здійснилася, треба докласти зусиль. Це доводить моя мрія дитинства -   стати вчителем.

Бажання стати вчителем виникло в мене з  першого уроку в школі. Адже прикладів для наслідування було вдосталь: Ольга Василівна - тітка, яка й була моєю першою вчителькою, моя хрещена Валентина Миколаївна та й  перша вчителька моїх батьків Ніна Захарівна. Саме тоді й почалася моя перша «педагогічна діяльність»:  я розсаджувала слухняних ляльок, читала їм, розповідала віршики, ставила оцінки. Наступними моїми підопічними ставали котики, собачки, навіть півник. Потім були менші братики, сестрички, друзі...  Збоку це виглядало дуже кумедно, але для мене це все було дуже серйозно.

З часом це дитяче бажання переросло в ціль, яку я пообіцяла собі досягти. Старанність у навчанні, додаткові заняття з різних предметів, участь в різноманітних олімпіадах та конкурсах, вивчення позапрограмового матеріалу  - все це  допомогло мені у вступі до педагогічного університету.  До здійснення  моєї мрії залишалось якихось 5 років. І не встигла я отямитись, як  вже тримала диплом спеціаліста з правом викладання в школі української та німецької  мов, літератур.

Які почуття переповнювали мене в той момент?

Тільки почуття радості та гордості за себе!

Маючи в руках цей квиток в життя, я була самовпевненою, повною амбіцій. Адже я -  молода,вродлива, енергійна, сповнена нових ідей, розумна! Я – вчитель!

Та як говорять в казках, «не довго довелось мені радіти». Чим ближче  надходив навчальний рік, тим більше мене охоплювало почуття  страху та відчаю.

Як сприймуть мене діти?

Ще вчора я гралася з меншими школяра, малювала їм класики, розглядала їхні ляльки, сміялася, жартувала разом з ними;  вони сприймали мене як старшу сестричку, подружку, говорили мені: «Привіт, Аня!»… А сьогодні я вже для них вчителька, Анна Олександрівна.

Більш складною   вимальовувалася картина  спілкування зі старшокласниками. Я повинна вчити дітей, яких я пам‘ятаю веселими, безтурботними  п‘ятикласниками, які вже виросли, змужніли,  подорослішали. До того ж все ускладнювалось тим, що село наше маленьке, людей там небагато, та всі про всіх все знають, з місць для відпочинку молоді є лише одна дискотека.

Отже,  яка буде реакція старших учнів бачити мене в якості вчителя, якщо до цього вони сприймали мене як молоду дівчину, можливо , навіть, як потенційну наречену,  яка розважається разом з ними в одному місці, танцює, відпочиває? Чи сприйматимуть учні мене як вчителя, чи як подружку? Чи матиму я авторитет серед дітей?

Це були довгі побивання. Але вихід знайшовся, як на диво, без ущільнень  моїх інтересів. Я серйозно підійшла до вирішення даної ситуації. Переосмислила свій зовнішній імідж: змінила свій гардероб, замість джинсів, коротких кофтинок стала одягати сукні, костюми, брюки та блузи.  Стала проводити свій вільний вечірній час в місцях, які не відвідують учні школи.

Вагому роль у вирішенні моїх побоювань відіграла адміністрація школи, яка є дуже розумною та професійною у своїх діях та міркування. Вони розуміли мої страхи, адже колись теж були молодими спеціалістами, тому  вирішили, що спочатку навчати я буду  тільки учнів середніх класів і разом з ними буду зростати від класу до класу. Це було мудре рішення.

Головне моє завдання було  завоювати авторитет у дітей, викликати інтерес до мого предмета. Я розуміла, що спочатку потрібно, щоб учні полюбили мене, а вже потім все інше. Кожного дня я  докладала зусилля: робила зачіски, макіяж, одягала нове вбрання, була завжди усміхнена та привітна.  І цим викликала захоплення в учнів.

Як на мене, вони сприйняли мене легко. З їхнього боку я жодного разу не чула якихось насмішок, глузувань в мій бік, тільки гарні слова. Вони  з повагою ставилися до мене (незалежно від віку), завжди усміхались при зустрічі, намагалися у свої вільні хвилинки заглянути до мого кабінету, просили допомоги, пораду або навіть просто розповідали цікаві шкільні історії.  Як результат,  діти зацікавились мною та предметами, які я викладаю.

Як же бути з колегами? Як сприймуть вони мене?

З одного боку я прекрасно розуміла, що вчителі  мене люблять, я випускниця цієї школи, можливо, навіть, її гордість (школу я завершила з відзнакою),  я їхня учениця, йду їхніми стопами, продовжую  справу та й «молода кров» та нові ідеї в колективі ніколи не завадять.

Хоча з іншого боку  страх заходити до вчительської залишився ще зі шкільних років. Але ж тепер я сама вчитель. Всі мої наставники стали для мене на додачу ще й колегами.

Протягом того часу, який я працюю в школі, спілкування з колегами не викликало проблем. Я взяла собі за правило, що  потрібно дотримуватися субординації,поважати старших, прислуховуватися до їх порад, бути доброзичливою та веселою, але і вміти коректно відстоювати свою думку.

Моє  життя входило в звичне русло: почалися мої перші трудові будні, я познайомилась зі своїм класом, батьками, іншими вчителями, проводила перші уроки. Аж раптом… Перевірка! Яка перевірка?

Виявилось, до мене має приїхати методист районного відділу освіти.

І тут мені стало зрозуміло, що всі мої попередні переживання це тільки квіточки, а тепер будуть і ягідки! Як я тоді думала, я старанно підготувалася до уроку: продумала урок, розписала все по хвилинках, використовували всі знання набуті в університеті.

Все-таки страх перевірки зіграв свою роль, як на мою думку, я  «провалилась»! Сльози, істерика, розпач, розчарування в професії – така була реакція після перевірки.  На той час не втішили мене навіть слова методиста, адміністрації школи, колег.

Пізніше я усвідомила, що не потрібно розчаровуватись, адже  хоч я й володіла теоретичними знаннями, та практики викладання не мала. До того ж методист їхала не з перевіркою, а з метою допомогти, надати мені методичні поради, адже  я ще  молодий спеціаліст і тільки вчусь. Але мій страх присутності когось на уроці, перевірки, можливо, самонавіювання зробили свою справу.

Це все виявилося не найбільшим страхом. Як кажуть «неприятность эту мы  пережывем».  Пережила, та тільки з допомогою мудрої адміністрації. Завуч школи допомагала мені складати уроки, відвідувала їх, радила як краще організувати свою роботу. Тому  наступне відвідування мого уроку методистом справило на неї найкраще враження, а я була на «сьомому небі» від щастя і почувала себе «великим педагогом».

Дні пролітали швидко, були на моєму шляху ще труднощі, але й було багато перемог. Неможливо передати почуття, які відчуваєш,  коли діти перемагають в різноманітних конкурсах,  досягають певних вершин. Тоді почуття радості та гордості переповнюють душу, адже саме ти допоміг, порадив, навчив. Дітей неможливо обдурити, якщо ти щиро радієш за їхні перемоги, то вони віддячать тобі сторицею, будуть твоєю гордістю.

Я почала розуміти, що найголовніше моє завдання – це дати дітям знання. Всі страхи, які я пережила, це була лише захисна реакція мого організму. Адже, все нове, невідоме завжди викликає страх та паніку. Коли людина знаходить в собі сили перебороти його, йти далі – вона стає набагато сильнішою. Я вірю в те, що всі випробування посилає нам Бог і він знає, що ми з ними впораємось.

З часом я прийшла до висновку, що єдиним критерієм та результатом  твоєї роботи є знання дітей.  Та такий умовивід прийшов не відразу, а тільки після того, як в цьому році мене наділили одинадцятим класом. Так склалось, що моя колега пішла в декретну відпустку, а її учні перейшли до мене. На мене була покладена велика відповідальність: ці діти будуть писати державну підсумкову атестацію, вступати до вищих навчальних закладів, складати зовнішнє незалежне оцінювання. Якоюсь мірою я відповідальна за їх результати, в разі невдачі батьки та й вони самі будуть говорити: «Вчителька не навчила!»

Саме тому, починаючи з п‘ятого класу, я намагаюсь давати дітям систему знань, хоча це дуже важко. Для цього я використовую різноманітні форми, методи та прийоми навчання.

Доцільним на своїх уроках вважаю використання інтерактивних методів, елементів комп‘ютерної підтримки, використовую  ігри, які сприяють активізації уваги учнів та швидкому залученню до роботи.  Тобто, почала використовувати всі набуті теоретичні знання на практиці.

На мою думку, результати не змусять тебе чекати, якщо ти вкладаєш у свою роботу всю душу і сили і якщо робиш це з великою любов‘ю. Про це також говориться  у притчі про трьох каменярів. Якщо робота, що її виконує людина не за покликом серця, без наснаги, а лишень через зобов‘язання чи від безвиході, забирає сили, вимотує душу, робить життя безглуздим, прирікає на страждання…

Я впевнена, що зі мною цього не станеться. Я не загублюся в буднях своєї роботи, бо я люблю свою професію  – це покликання моєї душі! А всі страхи та труднощі, які виникають на моєму шляху, я приймаю достойно!